Новомосковськ

Місто на САМАРІ

Наш час народжує нових героїв (ФОТО)

Наш час народжує нових героїв (ФОТО)

24 мая 2015 0 Comments

Наш час народжує нових героїв. Вони не відрізняються від нашого сусіда, колеги, друга або просто попутника у маршрутці. На фотографіях над ними не світиться німб. У них немає суперздібностей, вони не ходять крізь стіни і не говорять афоризмами.

Їх можна описати звичними категоріями – стать, вік, зріст, колір волосся та очей. Цих характеристик буде безліч, бо вони – чоловіки і жінки, юні та зрілі, з блакитними та карими очима, ще без дітей або вже з онуками.

Їх об’єднала одна річ. Війна. Пройшов рік, і з неї повертаються.

Кожен був на своєму фронті. Кожен розуміє, що війна не закінчилась, і ніхто не знає, коли це станеться.

Ми маємо знати тих, хто достатньо чесний перед собою, щоб відповісти на питання «хто я?», «звідки я?» та «чого хочу?». Ми маємо знати тих, хто достатньо сміливий, щоб прийняти для себе рішення. Хто достатньо відповідальний, щоб розуміти, що життя треба захищати.

В армії, у зоні АТО, на війні за минулий рік були тисячі людей. Зараз їх змінюють новомобілізовані.

Але ті, хто пішов захищати свою землю, свою родину, свою Україну тоді, у березні-квітні 2014, зробили неймовірне. Вони стали добровольцями, масово пішли до військкоматів, знаючи, що в армії немає нічого, що армії немає як такої.

Вони по-різному це називають: хто громадянським обов’язком, хтось говорить, що просто не міг більше дивитись телевізор, хтось пішов захищати свій конкретний шматочок землі.

Історії всіх схожі в одному – їх варто знати і пам’ятати. Завжди. І особливо зараз. Ми перемогли в одній страшній війні.

Пам’ятаємо. Перемагаємо.

Нові герої нової війни. Пам’ятаємо. Перемагаємо

Я сам пішов

Едуард Ралдугін працює звукорежисером у Центрі народної творчості. Зараз йому 46 років.

Минулого березня він разом із 25-річним сином пішли до військкомату. Обидва колись служили строкову службу в армії. І якщо Едуард був водієм-механіком у ракетних військах, то служба сина пройшла у військовому оркестрі, він грав на саксофоні.

«Батьку, що будемо робити? Мабуть треба йти до військкомату», — сказав син. Це було не питання. Син сказав вголос те, що відчували обидва.

Військкомати, армія та багато хто не був готовий до припливу добровольців, ніхто не знав, що точно треба робити. Тоді батька і сина лише записали. З часом батькові прийшла повістка до 25-ї бригади, але й там не взяли, бо граничний вік призиву був 45 років.

Сина теж не взяли, бо сказали, що потрібні конкретні спеціалісти – танкісти, артилеристи. Саксофон був не для цієї війни.

Едуард не зупинився. Пішов до «Дніпро-1», пройшов медкомісію, сказали чекати. Сумніви закрадались, що його час уже минув.

Але потім з’ясувалось, що формується батальйон територіальної оборони Дніпропетровщини.

Дзвінок. «Згодні?» — «Так, згоден» — «У понеділок, на 8 годину ранку з речами на відправку».

28 квітня з’явився до батальйону та почав службу. Потім, правда, дзвонили із «Дніпро-1», але все вже було вирішено із 20-м батальйоном територіальної оброни Дніпропетровської області.

«Ми починали в Дніпропет-ровську, потім 8-9 травня був Маріуполь», — розповідає Едуард.

Тоді Дніпропетровськ ховав своїх героїв. 9 травня разом з батальйоном «Азов», бiйцi 20-го БТрО брали участь у штурмі Маріупольського МУ МВС. У ході бойового зіткнення з незаконно створеним збройним угрупуванням загинули заступник командира 20-го БТрО підполковник Сергій Демиденко та солдат-кулеметник Олег Ейсмант.

З 12 травня 20-й батальйон виїхав на кордон Дніпропетровської області з Донецькою. Потім – блок-пости та опорні пункти – передова.

«Ми з самого початку підпорядковувались Міністерству оборони, і оскільки нікому було бути на передовій, то там були й батальйони територіальної оброни», — пояснює Едуард.

«З осені ми підпорядковуємось 93-й окремій механізованій бригаді. Тим же складом, з тим же командуванням», — додає він.

У листопаді 2014 року переформатований у 20-й окремий мотопіхотний батальйон 93-ї механізованої бригади. Батальйони територіальної оброни ліквідували та підпорядкували армійському командуванню.

«Ми починали в Дніпропетровську, потім 8-9 травня був Маріуполь», - розповідає Едуард
«Ми починали в Дніпропетровську, потім 8-9 травня був Маріуполь», — розповідає Едуард

9 травня я вдягну медаль

Едуард Ралдугін демобілізувався 10 квітня 2015 року, а наступного дня вже був на роботі.

«З війни прийшов прямо сюди. У формі, з рюкзаком», — розповідають колеги. «А чого ж вдома сидіти?», — посміхаючись додає Едуард.

Він швидко включився в роботу. Колеги на нього чекали, постійно підтримували зв’язок. Це було потрібно і їм, і йому. Едуард відчував підтримку близьких, і часто сам їх заспокоював. Колегам було важливо підтримати захисника.

Коли 20-й батальйон нагороджували, Центр народної творчості організував концертну бригаду. Нагородження тривало багато годин. Едуард став одним із шести, кого нагородили медаллю «За заслуги».

«Я не питав, за що нагородили. Так вирішило командування», — Едуард явно дуже скромний.

«Можливо, тому що я прийшов помічником кулеметника, а закінчив заступником командиру взводу. Трохи зробив військову кар’єру», — сміється він.

Цього 9 травня він вдягне свою медаль. У нашої перемоги 1945-го з’явились гідні спадкоємці.

Едуард говорить, що синдрому посткомбатанту не відчуває. Можливо, тому що одразу включився в роботу, і разом з тим не перериває зв’язок із своїми побратимами. Вони були першими, хто організував громадське об’єднання «20-й легіон», збираються їхати до своїх. Зараз – як волонтери.

Хоча зізнається: «Трохи тягне туди, Спокою немає».

Тоді, коли все починалось, усі командири рот не були штатними військовими офіцерами. У багатьох позаду була лише військова кафедра. Весь досвід вони здобували в боях. Звільнили 2 міста Красногорівку та Мар ‘їнку.

І зараз Едуар у резерві. Повістка у нього руках. У випадку термінового виклику він з’явиться не до військкомату, а у свій батальйон протягом доби.

У нього двоє дітей і уже троє онуків, але ніхто в родині не відмовляв його від прийнятого рішення.

«Така моя громадянська позиція. Я рішення приймаю сам», — пояснив Едуард, як відбулось обговорення його рішення в родині.

Хоча під час перших бойових зіткнень у 20-го батальйону не було навіть бронежилетів, Ралдугін говорить, що їх забезпечення було на високому рівні.

«Якось нас побачили хлопці з Нацгвардії і кажуть: «Які у вас бронежилети добрі, навіть не видно, що вони на вас є». Ясна річ не видно, якщо їх на нас немає. «Ну, ви придурки», — кажуть. Пізніше у нас, безумовно, з’явились і бронежилети», — пояснює він.

«По забезпеченню – не можу поскаржитись. Щось держава давала, щось волонтери – нема на що скаржитись, всього вистачало. І Дніпропетровська облдержадміністрація нас підтримувала», — додає боєць.

Більшою відзнакою, ніж медаль, сильнішою підтримкою, ніж забезпечення, стала вдячність до батальйону від мешканців звільненого міста.

Після зачистки Красногорівки батальйон залишився в місті. Коли військових вивели на ротацію, місцеві мешканці написали командуванню листа з проханням повернути саме 20- батальйон до їхнього міста.

Хоча ці ж місцеві мешканці зустрічали їх словами «окупанти» та іншими не надто приємними визначеннями. Але досить швидко змінили свою думку.

20-му батальйону вдалось не лише фізично очистити місто від терористів. Вони зробили набагато важливішу роботу: звільнили душі від ненависті, а голови від пропаганди.

«Як нас тільки не називали, ми такого наслухалися. Потім змінили точку зору. Чому? Бо ми поводили себе так. Допомагали, чим могли. І морально, і матеріально. А інакше ніяк. Треба тільки добротою», — пояснює Едуард Ралдугін.

Едуард став одним із шести, кого нагородили медал­лю «За заслуги»
Едуард став одним із шести, кого нагородили медал­лю «За заслуги»

Коли 20-й батальйон стояв у Красногорівці, там не було води і газу, світло – з перебоями. Бійці возили воду цистернами, допомагали, чим могли.

Зараз Едуард говорить, що жодного разу не пошкодував про своє рішення піти на війну. При цьому він переконаний, що її не виграти лише зброєю.

«Зброєю не вирішити цю проблему. Тільки політики мають працювати. Можна стримати, можна зупинити. Але зброєю не змусиш думати інакше. Вони мають самі зрозуміти, зробити свій вибір, де жити. Загрозу можна перекрити, стримати, але зброєю перемогу не отримаєш», — переконаний він.

«Це треба було зупинити. Чому мешканці Донбасу сидять по підвалах? Не Дніпропетровська, не Запоріжжя? Тому що ми змогли це зупинити. Коли треба взяти зброю для захисту Батьківщини, її треба брати. Але має бути комплекс заходів, однієї зброї мало», — наполягає Едуард.

Зараз, коли він повернувся, але знаходиться в резерві, вважає, що до Дніпропетровської області бойові дії не дійдуть, незважаючи на активізацію деяких реваншистських настроїв. І заперечує втому і бійців, і волонтерів.

«У нас рівень патріотизму високий. Люди втомились? Я не втомився. Волонтери теж не втомились, ми від них такого слова не чули. Втомились ті, хто бояться. Хто не хоче воювати. А добровольців достатньо», — пояснює уже заступник командира взводу.

Едуард Ралдугін перед демобілізацію не говорив «Прощавай, зброє!». Він спокійно здав її:

«Якщо треба буде, моя держава дасть мені зброю. Коли ми стояли на блок-постах, говорив противнику: «Мені автомат Батьківщина дала. Все, що я ним зроблю, за все відповідатиму. А ви, де взяли зброю? Відібрали у військових частинах, вам привезли росіяни. Ви вчиняєте незаконно. Тому мені довелось взяти зброю до рук».

Едуарду Ралдугіну віриш. Завдяки і йому також ми можемо займатись мирними справами. Ми можемо далі жити. Ми знаємо, що він, і такі, як він, поряд. Що наша сила — у нас самих. Що разом ми переможемо.

Головне – говорити «дякую». Дякуємо вам, Едуарде. Дякуємо вам — всім, хто служив і служить зараз народу України.

Джерело: nmsk-segodnya.dp.ua

Нашли ошибку в тексте? Выделите ее и нажмите Ctrl + Enter

Previous Post

Next Post