Новомосковськ

Місто на САМАРІ

УКРАЇНА І ЇЇ ВАНДЕЯ: ЩО ДАЛІ?

УКРАЇНА І ЇЇ ВАНДЕЯ: ЩО ДАЛІ?

12 мая 2014 0 Comments

Автор прекрасно розуміє усю ризикованість того, про що він збирається писати. І все ж він вважає, що розвиток ситуації спонукає необхідність зокрема й такого обговорення.

Адже сьогодні, коли стоїть питання про життя або смерть України, ціна помилки може виявитися надзвичайно високою.

Події останніх тижнів показали: услід за втратою Криму, Україна фактично втратила контроль над більшою частиною території Донбасу.

Українські державні структури все ще забезпечують тут виплату зарплат і пенсій, але українські силовики вже нездатні захистити права й свободи громадян.

Українське телебачення для більшості місцевого населення вже недоступне.

Заблоковані прикордонні частини неспроможні ефективно протидіяти припливу «добровольців» з РФ.

Регіон стрімко перетворюється на кримінальний Мордор, де правлять бал убивці й мародери під російськими триколорами й прапорами «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки».

Звісно, все це відбулося внаслідок ретельно й давно продуманої і здійсненої з усім можливим цинізмом спецоперації сусідньої держави, якій підіграли корумповані місцеві еліти, налякані перспективою відповідати за наслідки свого правління у всеукраїнському масштабі, і якій фактично не протидіяла не менш корумпована місцева міліція, контрольована цими елітами.

Але водночас будьмо відверті: спецоперація не мала б такого успіху без активної підтримки значної частини населення регіону. Ці люди готові — інколи за плату, інколи з суто ідейних міркувань — блокувати БТРи українських силовиків і ставати живим щитом перед «зеленими чоловічками» — благо, всі вже зрозуміли: в цивільних українці не стріляють.

Особлива «ментальність Донбасу», що сягає корінням часів хаотичного заселення цього індустріального регіону, зробила його своєрідною «українською Вандеєю», електоральною опорою спершу комуністів, потім «регіоналів».

Нагадаємо про Вандею – вбогі й гноблені селяни цієї французької провінції за часів Великої революції щиро і не з примусу вмирали за своїх гнобителів і вбивали тих, хто хотів зробити їх вільними.

Усі без винятку соціологічні опитування останнього часу фіксували на Донбасі лояльну проукраїнську більшість (понад половина населення) і антиукраїнську меншість (близько третини). Однак в умовах російської спецоперації меншість виявилася пасіонарною і вкрай агресивною, а більшість – у масі своїй заляканою й інертною.

У цьому сенсі «пунктом неповернення» стало, очевидно, не захоплення Донецької ОДА чи прибуття «Стрілка» з його людьми в Слов’янськ, а те, коли ще в середині березня місцева міліція дозволила трьом сотням бандитів, озброєних тоді ще не автоматами, а битами й заточками, жорстоко розігнати багатотисячний мітинг прибічників єдиної України в обласному центрі.

В цих умовах військова операція проти терористів на Донбасі не лише виправдана з погляду міжнародного права, але й зумовлена елементарними питаннями безпеки держави в цілому.

Українські хлопці вмирають у Слов’янську, Краматорську й Маріуполі насамперед за те, щоб російські бойовики не почали завтра тероризувати людей і поза межами Донбасу.

Але скажімо собі правду: за настанови «за будь-яку ціну берегти цивільних» українська АТО могла хіба що призупинити розповзання гангрени, але в жодному разі не знищити її джерело.

Сьогодні українські силовики навчилися вже вбивати засланих диверсантів і відбивати будівлі – але вони не можуть їх втримати, опинившись серед юрми «мирних» посібників терористів. І в Краматорську, і в Маріуполі вони відтак змушені були повертатися на вихідні позиції, залишивши місто на поталу бандитів…

Сьогодні повернення в регіон спокою й законності порівняно малими жертвами й зусиллями вже неможливе. Україна муситиме по-справжньому воювати за Донбас — можливо, що не лише з місцевим «ополченням», але й з регулярною російською армією.

Тому і влада, й суспільство повинні чітко зрозуміти: чи можлива в такій війні перемога? Чи є для неї ресурси? Яку ціну доведеться заплатити всім нам?

На основі чесних відповідей на ці запитання слід розглянути й інший варіант: евакуювати з Донбасу всіх, для кого життя в ДНР і ЛНР є засадничо неможливим, і, констатувавши фактичне захоплення цієї частини де-юре суверенної української території проросійським криміналітетом, відгородитися від сірої кримінальної зони чимось в ідеалі схожим на мур на межі Ізраїлю й Палестини.

Паралельно слід спробувати передати кілька громад і районів з проукраїнськими настроями, як-от північ Луганщини, під юрисдикцію сусідніх українських областей. І спробувати на основі широкої міжнародної підтримки не допустити прямої анексії Донбасу Москвою за кримським сценарієм, а відтак перевести конфлікт на рівень «замороженого», — на кілька років, а то й десятиліть.

Паралельно треба створити для цієї території умови ведення господарської діяльності за зразком кримських, — аби місцеві олігархи тяжко пошкодували про свою зраду.

Отже, чи можлива військова перемога України над терористами?

Так, але за однієї умови: Росія перестає засилати на Донбас своїх бойовиків, припиняє ідеологічну обробку місцевого населення, реально починає дотримуватися букви й духу женевських домовленостей. Чи реально це? Здається, вже ні.

Відтак Україна змушена буде без кінця класти людей на чергових сепаратистських блокпостах. Якщо ж Росія таки вторгнеться, то ефективно протидіяти агресорові на території, де значна частина населення цього агресора підтримує, буде тим більше неможливо…

Що втрачає Україна разом із Донбасом, з якими проблемами натомість зіштовхується?

По-перше, вона втратить майже 15% свого ВВП і великі природні ресурси, насамперед – знамениті поклади вугілля. Це збільшує ймовірність її дефолту – адже обсяг боргу залишається тим самим, а умови для його обслуговування й повернення суттєво погіршуються.

По-друге, держава неминуче зіштовхнеться з проблемою облаштування щонайменше десятків тисяч біженців.

Ітиметься не лише про українських активістів, яким сьогодні сепаратисти розрізають животи і зішкрябують з тіла битим склом татуювання «Слава Україні!» Ітиметься й про багатьох людей, чиє існування в ДНР і ЛНР втрачає сенс: ну навіщо цим «республікам» Донбас-опера, європейського рівня університет, академічний ботсад чи Фізико-технічній інститут імені Галкіна?

Масово тікатиме й просто активна молодь, для якої європейська Україна обіцятиме значно більші перспективи, аніж сіра кримінальна зона Донбасу чи напівтоталітарна путінська Росія.

Варіант прямої анексії Донбасу Москвою, яка могла б ці інституції підтримувати, сьогодні виглядає все ж менш ймовірним.

По-третє, ДНР і ЛНР завжди залишатимуться територією, з якої на територію України проникатимуть як «зелені чоловічки», так і банди звичайних жорстоких кримінальників без жодного ідеологічного забарвлення. Сьогодні на руках мешканців Донбасу опинилася неймовірна кількість бойової зброї…

Однак слід чесно сказати: продовження «війни за Донбас» цих ризиків зовсім не знімає. В зоні бойових дій промисловість швидко прийде в занепад, і Україна, не отримуючи податків із зупинених підприємств, водночас змушена буде виплачувати пенсії «мирним» бабусям, з-за чиїх спин убиватимуть наших силовиків.

Проблема біженців так само лишень загостриться. І облаштування «стіни» по східній межі Запоріжжя, Дніпропетровщини й Харківщини, залишаючись критично неминучим, зробиться більш проблематичним – війна відтягуватиме на себе значні ресурси.

Водночас слід чесно визнати: відхід з Донбасу зовсім не означатиме припинення війни. Але захоплювати адмінбудівлі в інших регіонах «зеленим чоловічкам» буде значно складніше – готових закривати їх своїм грудьми «мирних бабусь» тут уже обмаль.

Відтак українські силовики матимуть змогу гранично жорстко реагувати на появу терористів – і ліквідовувати їх до того, коли вони встигнуть накоїти великої біди…

Визнаймо й інше: втративши Донбас, Україна водночас і здобуде шанс уперше стати більш-менш консолідованою щодо ключових питань свого дальшого розвитку.

Звісно, регіональні відмінності збережуться, харків’яни й одесити не сприйматимуть світ так, як кияни чи галичани – і однак це будуть уже неантагоністичні відмінності, й держава значно легше зможе реалізувати свій європейський, і, що не менш важливо, євроатлантичний вибір.

Зрозуміло: нам усім ближчими роками буде надзвичайно складно.

Україна муситиме привчитися існувати з думкою про те, що над нею весь час нависатиме цинічний і безжальний ворог, який прагне її знищити.

Ми муситимемо дуже довго жити під загрозою вторгнення. Так, як Тайвань. Чи Ізраїль. З обов’язковим призовом до війська всіх без винятку здорових хлопців, і, дуже можливо, дівчат. З однозначною реакцією суспільства на тих політиків, які стають на шлях державної зради.

А цього так само неможливо реалізувати, маючи великий регіон, де за державну зраду сьогодні, строго кажучи, слід судити кожного четвертого, і де оголошену на початку березня мобілізацію навіть не намагалися проводити…

Автор, на відміну від більшості киян, мав змогу бачити майже весь Донбас, побувавши в більшості міст Донеччини й Луганщини. Автор має величезний пієтет до цієї по-своєму красивої землі – і колосальне почуття провини перед тими працьовитими, чесними й патріотичними донеччанами й луганцями, яких Україна сьогодні вже нездатна захистити.

Але автор воліє послуговуватися не гаслами, а аргументами й розрахунками. А вони, на жаль, ведуть сьогодні саме до таких висновків.

І насамкінець. Україна просто зобов’язана буде таки конфіскувати активи політиків і олігархів, винних у кривавій драмі Донбасу, й використати їх для облаштування тих луганчан і донеччан, які цього бажатимуть, на нових і безпечних землях.

Максим Стріха

Нашли ошибку в тексте? Выделите ее и нажмите Ctrl + Enter

Previous Post

Next Post