Новомосковськ

Місто на САМАРІ

Я никогда не прощу власти и правоохранителям того ужаса!

Я никогда не прощу власти и правоохранителям того ужаса!

18 декабря 2013 0 Comments

Молодой никополец Константин Ивантович (на фото анонса), который являлся очевидцем и непосредственным участником печально известных киевских событий в ночь на субботу 30 ноября, на митинге 6 декабря утром под исполкомом Никополя рассказал о пережитом.

«Он обнародовал шокирующие подробности силового разгона майдана, а также заявил, что всерьез опасается политических преследований», – пишет никопольский сайтNikopolnews.net.

Вот что рассказал Константин:

«Як я вижив після кривавої суботи…

27 грудня я приїхав до Київа. На майдані було дуже багато людей! Вже почали страйкувати численні групи студентів. У небі літали гвинтокрили, які знімали сюжети для світу.

Щоб боротися з холодом, доводилося танцювати, – це був найкращій спосіб. Усі допомагали один одному і самоорганізовувалися. Співали найвідоміші співаки України… Купа…

28-го я почав малювати плакат від мешканців Нікополя. Маленькі львів’яни допомогли мені в цьому, і ми разом створили плакат про наше місто! Вони запрошують нікопольців до Львову! Спасибі їм.

Маленькие львовяне рисуют плакат о Никополе

Але «беркути» все зідрали і спалили!!!

Власними силами налагоджували побут: дівчата-волонтери зі Львову, Тернополя, Франківська та Київа весь день годували людей у наметі. Там же я познайомився з ветераном ОУН, який, показав мені книжку, видану у Німеччині: там вся правда про УПА. Сам ветеран наполовину німець і на половину поляк, але вважає себе справжнім українцем. Людина-воїн, навіть у такі роки прибув до Києва. Розповів, що у його Чернівцях міліція перекрила міст-переправу, і люди пішли пішки…

Я пишаюся своїми співгромадянами-героями. У ці дні і старі, і малі вимагають одного: свободи для всіх, прав і Незалежності, яку в нас зараз хочуть забрати. Янукович продав країну і усіх нас разом, як рабів системи. Але ми – не раби! Я – не раб!!!

Вночі стало дуже холодно! Тому євромайдан грівся, як міг: чаєм, пледами-ковдрами, вогнем… Гріючись, біля діжоу (печь-камин – ред.), я познайомився із багатьма підлітками з усієї України. Я пишався нами усіма, що ми такі і стоїмо один за одного!!!

У суботу я був серед тих ста підлітків, які трималися під натиском «беркутів». Ми встали на сходинах, дівчат закликали сховатися за нашими спинами під дахом стели, але багато з них було і серед нас. Вони плакали і благали «Беркут» не бити нас!

«Беркути» крикнули у мегафон про постанову якогось там суду і почали бити нас кийками по головам, щоб наші руки розімкнулися. Вони втиснули нас у стіну. Я впав. А коли вже встав, то «Беркут» прорвався і почав бити дівчат, які сховалися за нашими спинами. Почали підривати шашки! Зійнялася паніка…

«Беркути» били усіх, навіть тих, хто тікав! Міліція стояла і дивилася!

Люди побігли далі, дівчата зупинялися перед міліцією, яка стояла за парканом і дивилася. Зі сльозами на очах питали: «Чому ви нас не захистили?».

Потім дали команду відловлювати всіх, хто з українськими символами, і тут почалося: по Хрещатику бігли сотні дітей, яким підбивали ноги, забивали і тягли до автобусів…

Ми побігли до провулків. «Беркути» фактично наступали на п’яти. Нам вдалося втекти, але тут почали їздити патрулі!!! Ми з хлопцями сховалися у підвалі. На наших очах схопили декількох людей, які не встигли втекти. Їх пов’язали. Коли патруль поїхав, ми знову побігли, потім сховалися у провулку і сиділи там до світанку, знявши і сховавши всю символіку.

Через декілька годин залишили підвал. Хлопці пішли до інших виживших у парк, а я – шукати таксі, щоб доїхати до посольства Німеччини або Польщі і просити політичного притулку. Бо те, що сталося, – найстрашніше у моєму житті… Я ходив дві години по вулицях, усюди міліція й «беркути», все перекрито! Знайшов таксі і доїхав до посольства Німеччини, але солдат, який там стояв, сказав, що нікого немає… Тоді я вирішив їхати додому.

Сидів у залі очікування і чекав. Зателефонував другові-поляку, що приїхав на майдан, – та мені відповіла зовсім інша людина, яка сказала:«Я нічєго не знаю, нє звоніте сюда…». Тут мені зателефонувала знайома журналістка і сказала, що буде через 40 хвилин, що забере мене та деяких інших людей, щоб ми розказали про нічні події. Знайомі перелякалися і відмовилися…

І тут у зал очікування увійшли солдати зі словами: «Тут бил званок, сєйчас». І тут мій телефон дзвонить!!! Я вимикаю! А вони вже причепилися до когось, хто витяг телефона! І так тричі. Я кожен раз встигав вимикати. Усе це бачилось якимось жахливим сном!!!

А у вокзалі безперервно крутили оголошення: Рада прийняла такий-то, такий-то закон, що забороняє те і те… Потім прийшла журналістка, я поїхав з нею.

Дібралися до Софієвської площі, де авто захищали нас від тисяч «тітушок» у спортивних костюмах…

Я зустрівся з Русланою і розповів усе. Потім дав інтерв’ю «1+1», виявилося, що близько 200 людей вже розказали: я лише підтвердив інформацію про те, що ми дійсно нічого не робили і «Беркут» сам бив нас, як хотів. Прийшли адвокати і запропонували свою допомогу. Потім я поїхав знову на вокзал. Мене проводили.

Сів на потяг… На щастя, повернувся додому живим. Але я досі не можу заспокоїтись. Впевнений, що мій телефон прослуховується і за мною стежать. Хочу заявити про це відкрито. Можливо, заява когось зупинить…

Перед очами все життя стоятимуть картини: нерухомі закривавлені люди в автобусах «беркутів». Я ніколи не пробачу владі і правоохоронцям цього жаху».

Источник: litsa.com.ua

 

Нашли ошибку в тексте? Выделите ее и нажмите Ctrl + Enter

Previous Post

Next Post