Новомосковськ

Місто на САМАРІ

В Україні авторитарна влада: шлях до руїни

В Україні авторитарна влада: шлях до руїни

19 ноября 2013 0 Comments

Віктор Янукович і Віктор Пінчук. Фото «Інтерпайп»

Дивні метаморфози відбуваються в Україні: влада, яка виражає інтереси суспільства, перестає існувати.

Міліцейську вседозволеність не можна назвати владою та правопорядком. Це політичне безвладдя, це бандитизм класу, що носить погони.

Нема місця виправданню, що не усі правоохоронці злодії: таких частина, але інші відповідальні за перебування кримінальних типів серед своїх лав.

Влада як інститут демократичної держави діє шляхом придушення злочинності.

Так само вона намагається виконувати інші корінні функції: захист прав і свобод громадян, задоволення матеріальних потреб соціально вразливих груп населення, організація ефективної економіки. Не кажучи про такі іманентні її обов’язки, як національна безпека, податки, освіта, наука чи охорона здоров’я.

Що ж відбувається в Україні?

Держава усувається від своїх фундаментальних зобов’язань. Вона заплющує очі на злочинців, не чує звернень людей щодо захисту їх прав. Міліціонери, прокурори та судді приймають юридичні рішення залежно від грошових внесків сторін.

Виходить, право перестало існувати: його замінили платіжні відносини з формальними правоохоронцями.

Уряд руйнує систему соціальних допомог, скорочує гуманітарні трансферти, відкладає виплату законно встановлених пенсій та допомог, відмовляє людям у компенсаціях в умовах інфляції — як у проекті бюджету на 2014 рік.

Руйнується податкова система як механізм договірного перерозподілу частини прибутків громадян на суспільні потреби. Права платників податків розчавлені фіскальним чоботом, який подавив і пагони підприємницького інвестування.

Зусиллями держслужбовців освіта перестала бути системою передачі знань, обмежуючись вправним штампуванням дипломів, а охорона здоров’я перестала бути системою надання мінімальної допомоги у боротьбі з хворобами і смертю.

Ці системи, скоріше, нагадують торговельний майданчик, ніж суспільні двигуни національного розвитку.

Крім того, влада стала на шлях нівечення економіки. Її поставлено на службу збагаченню еліти і доведення до злиднів усієї громади. При цьому ліквідуються фрагменти ринкової системи — єдино можливої для поступального розвитку.

Сумні наслідки такої безпорадності держави очевидні. Особливо довго уряду вдавалося дурманити суспільство так званими реформами, які обернулися падінням, розладом, безробіттям, бідністю і деградацією.

Те, що зараз уряд неспроможний фінансувати зарплати, допомоги і стипендії у бюджетній сфері, є наслідком цілеспрямованої державної політики. Я далекий від думки, що руйнування засад державності чиниться владними політиками і високими посадовцями навмисно та є для них самоціллю.

Як мінімум, вони рубають сучок, на якому сидять. Хоча не можна не помітити самовпевненості і деякої зневаги, з якими вони прямують до економічного, політичного і морального краху, форсованих та агресивних дій.

На відміну від правителів комуністичної епохи, еліту «регіоналів» думка народу не цікавить. Замість комуністичного популізму — провінційний цинізм.

Які внутрішні збудники такого сліпого і безрозсудливого владарювання? Чому винищується ринкова система, яка нібито повинна давати партійним меценатам та функціонерам-бізнесменам можливості для збагачення? Чи не роблять вони серйозної помилки, фінансово підтримуючи партію влади, яка нищить демократію?

Чи може бути успішною країна, у якій не працює ринкова система, затиснуті громадянські організації, підприємництво і засоби масової інформації? Перш ніж відповісти на ці питання, хотілося б з’ясувати наступне. Ступивши на шлях руйнування, чи має влада план побудови іншої держави? Здавалося, не має.

Не можна ж назвати таким планом програму економічних реформ президента на 2010-2014 роки. Ніби для сміху вона містить тези про «зростання національної економіки» і «входження України до 20 найбільш розвинутих країн світу».

За змістом це вузький перелік управлінських заходів, побачений суконними апаратниками з вікон своїх кабінетів: стабілізація бюджету, покращення адміністрування податків, приватизація і управління державною власністю, розвиток підприємництва і науково-технічної сфери.

Протухлий перелік не має нічого спільного з поняттям «реформи» та зростанням економіки. Все якраз навпаки. Насправді уряд втілює дещо інший план.

Він посилив авторитаризм влади, пригнобив судову систему, парламентаризм, місцеву владу, запровадив репресивні методи щодо підприємництва.

Він централізував розподіл та використання суспільних фінансів, максимізував їх за рахунок шаленого приросту внутрішнього і зовнішнього боргу.

Він розширив державні видатки на бізнес-проекти своїх політичних партнерів і субсидії їх збитковим корпораціям.

Він скоротив фінансування соціального розвитку, матеріальних допомог і пенсій, оборони і безпеки.

Він передав права власності на державні підприємства корупційним олігархічним кланам, що співпрацюють з владою.

Він сприяв безконтрольним зловживанням і розростанню монополістичних спрутів у галузях економіки, що знаходяться у власності фінансових олігархів і бюрократів.

Фото radiosvoboda.org

Внутрішніми збудниками бездарного правління влади є жадоба якомога швидшого збагачення донецької політичної групи і захоплення ними привабливих об’єктів.

Тут не тільки приватизація, а й доведення підприємств опонентів до банкрутства, рейдерство, конфіскація, а іноді і чисте шахрайство руками податкової адміністрації, міліції, прокуратури, комісії з цінних паперів, Фонду держмайна.

Збагачення будь-якою ціною, включаючи руйнування держави і знищення нації, — ось що є ключовою причиною урядової безпорадності. Партнерами влади є олігархи Партії регіонів та її політичних сателітів, інші бізнесові структури.

Урядові програми і проекти стали способом реалізації приватних бізнес-планів, але сукупність останніх не може стати національною програмою. Якраз навпаки.

Можна сказати, що були створені скоординовані структури управління у складі державних і приватно-комерційних організацій, які концентрують виробничі активи, усувають конкуренцію на ринках, нищать незалежних підприємців, фінансово підставляють суперників і поглинають фінансово-інвестиційні ресурси суспільства.

План влади та його реалізація нагадують відтворення авторитарної ультра-централізованої держави радянського типу. Перетворення, які здійснює уряд, повертають країну до азійських ієрархічних кастових імперій.

У цих імперіях кілька сімей володіють усіма суспільними багатствами: фондами, землями, надрами, виробництвами. Для утримання ж мільйонів обездолених співвітчизників вони як благодійництво кидають їм крихти з панського столу.

До речі, цього не було в СРСР. Комуністичні керманичі хизувалися «аскетизмом», суспільним характером володіння засобами виробництва та фондами соціального споживання з удаваною доступністю усіх громадян до матеріальних благ.

Авторитарна влада, яка не терпить політичних конкурентів і не передає їм свої повноваження, є плоттю і кров’ю олігархічного ладу. За такої системи правління в країні узурпує певний клас і передає його новим поколінням у спадок по крові, належності до релігійного, партійного, фінансового чи іншого угруповання.

Так, комуністична верхівка Китаю є політичними олігархами, а еміри в ОАЕ — олігархами родовими. Авторитарна влада в Україні будується як політичний олігархат, який йде на зміну фінансовим магнатам.

Останні правлять країною з 2006 року. Тоді олігархи від капіталу показали свою політичну потугу. Вони зчинили парламентсько-урядовий переворот, перекупивши фракцію соціалістів, зменшивши число опозиційних депутатів і зробивши більшістю Верховної ради членів своїх фракцій. Уряд залишився у їхніх руках.

Віктор Пінчук, Сергій Тарута, Рінат Ахметов. Фото УП

Однак нині дещо змінюється. Створюється модель двоголового авторитаризму: поділ влади і багатства між вищою бюрократією та олігархічною бізнес-елітою.

Недаремно на вищих щаблях опинялися та перебувають і професійні апаратники — Віктор Янукович, Микола Азаров, Юрій Бойко, Раїса Богатирьова, і реальні бізнесмени — Борис Колесніков, Сергій Тігіпко, Петро Порошенко, Нестор Шуфрич, Микола Присяжнюк, Сергій Арбузов.

Державою частково керують Янукович з Азаровим, а частково — Рінат Ахметов з Дмитром Фірташем через делегованих до влади партнерів чи співробітників.

Цей двоголовий симбіоз неприродний і внутрішньо ворожий, що ставить під сумнів його успішне тривале існування. Особливо ненадійним партнером є владна бюрократія, яка уже почала відсувати мільярдерів від керма. Залишаються лише ті, що представляють інтереси політичної верхівки.

Олігархи від капіталу також потрібні для посередництва у приватизації. Вони забезпечують «чистоту» та юридичну відповідність на первинній стадії процесу, а на вторинній стадії у закритому режимі перепродають об’єкти тіньовим кінцевим власникам з числа впливових бюрократів.

Чиновництво заздрить стійким прибуткам і безкарності магнатів-олігархів, тоді як само не спить вночі, формально підпадаючи під кримінальну відповідальність за участь у спільних з приватними комерсантами оборудках.

«Слуги народу» хочуть стати бізнесменами, моляться на гаранта, сподіваються на його прикриття і тихцем підставляють олігархів, щоб урвати шматки їх майна.

Показовою є зміна загальної атмосфери навколо найвищих олігархів. Ще вчора їм пропонували чільні місця на офіційних прийомах і співали оди, а тепер не помічають ні на тронних заходах, ні при розподілі внутрішньої казни.

Фінансові магнати не впевнені у тривалості своїх економічних привілеїв. Все більше прибутків їм доводиться віддавати чиновникам-корупціонерам, і все меншою стає частка привілейованих олігархів, яких ще включають у приватизацію ласого державного майна та отримання державних грошових потоків.

Такий перерозподіл політико-економічних прав свідчить, що влада намагається наблизитися до азійської державної моделі. Її складові — володіння національним багатством бюрократичною елітою, усунення з економічного поля «чистих» підприємців, позасудовий розгляд суперечок, кланове успадкування влади.

Саме такою є модель у Росії, Китаї, Казахстані, Азербайджані, країнах Центральної Азії та Перської затоки. Такі авторитарні моделі, які не передбачали вільних виборів, донедавна діяли у Північній Африці та на Близькому Сході.

Володимир Путін. Фото jespergormsen.dk

У цих країнах Каддафі, Хусейн, Мубарак та інші диктатори формували парламенти і ділили нафтові квоти. Вони сподівалися, як мінімум, на пожиттєве панування, але все закінчилося революціями, «арабською весною».

У різних випадках права на володіння багатствами реалізуються по-різному. В одних — індивідуальне чи колективне привласнення, включаючи оформлення на підставних осіб, в інших — свавільне розпорядження державним майном.

Незважаючи на спільність багатьох економічних позицій, наприклад, протидія ринковій конкуренції та вільному підприємництву, є підстави для певного протистояння вищої державної влади і приватної фінансової верхівки країни.

Перехід майнових активів до столоначальників призведе до ще більш ганебних наслідків, ніж сьогоднішнє хазяйнування аматорів-олігархів з комерційним нюхом.

Отже, з моменту приходу до влади Партії регіонів політико-адміністративна еліта налаштована як проти вільного підприємництва, так і проти елітних олігархів, які не перебувають під протегуванням найвищого державного керівництва.

Метою перерозподілу економічної і політичної влади на користь чиновницької зграї є усунення впливів на органи влади бізнесових магнатів.

Як мінімум, тих, хто не увійшов до ділового оточення президента. Кінцева ж мета — усунення політичної конкуренції, знищення виборної представницької демократії і повернення до формування влади без виборів — рішенням зверху, авторитарно. Про правомірність такого висновку свідчать факти.

Це і усунення з президентських виборів рейтингових опозиційних претендентів, і зміни в організації виборчого процесу, і законодавчі ініціативи президента щодо заміни виборності суддів на їх пожиттєве призначення — як і генпрокурора.

Фактично усунення виборного принципу зміни влади — це намір повернутися до тоталітарного комуністичного або новітнього азійського ієрархічного режиму, за яких на владні посади ніхто не переобирався і не переобирається.

Очевидно, у деяких головах зріє новий план монополізації влади на базі вірних Віктору Януковичу «зброєносців» з включенням кількох найбагатших мільярдерів, які вже приросли до «Сім’ї». Проте чи вдасться здійснити задумане?

Складне питання. Для цього потрібний тривалий період одноосібного диктаторського правління, а гарантій другого чи третього обрання лідера «регіоналів» на найвищий щабель влади ніхто дати не може. Важливою, звичайно, є і позиція найкрупніших бізнесменів країни.

 Уряд «Сім’ї» Януковича. Фото УП. Натисніть для збільшення

Як політичні бонзи збираються втримати у шорах народні маси, що будуть відлучені від демократії, свобод та елементарних соціальних норм життя? Традиційно: обробляючи мізки людей потоками недостовірної інформації, які будуть зливати у суспільство підконтрольні владі засоби масової інформації.

Саме тому нині форсовано скуповуються на підставних осіб або довірених олігархів популярні і непопулярні телеканали, друковані та інтернет-ресурси.

Окремі власники вже нанизали для себе ціле намисто телеканалів, частину яких ніхто не дивиться. Вони потрібні лише для заповнення телевізійного простору і перешкоджання виходу на ринок нових телекомпаній.

Якщо політичній верхівці вдасться тримати люд під інформаційним ковпаком, передаючи у новинах повідомлення, наприклад, про вибух на кухні самогонного апарата, то вона може втриматися на своїх позиціях і далі перетягувати на свій бік економічні активи, вбивати права і свободи, закривати вільні медіа-ресурси.

Переростання вітчизняного політикуму в однопартійну азійську авторитарну систему можливе. Росія, Китай, Казахстан, Білорусь хворіють на державний патерналізм і централізм, політичну одноманітність і всевладдя апаратників.

Україна не надто відстає: міністри, глави областей, прокурори, судді, податківці заволодівають банками, свердловинами, торговельними центрами, футбольними клубами, створюючи матеріальну основу для політичного домінування.

Найвідоміші випадки — захоплення чиновниками Промінвестбанку, харківського футбольного клубу «Металіст», компанії «Укргазвидобування».

На країну також чекають сюрпризи при відкритті змісту договорів про розподіл продукції при видобутку сланцевого газу й нафти американськими компаніями «Ексон мобіл», «Шеврон» та іншими щодо участі у них чиновництва.

Щось схоже було в латиноамериканських країнах — Венесуелі, Болівії, Бразилії, поки свердловини та копальні не були націоналізовані.

Може, фінансові магнати сподіваються відкупитися від чиновницької зграї частковими уступками, як вони діляться часткою прибутків своїх корпорацій? Не вдасться. Можливо, бюрократія ще не накачала м’язи, але дай строк — накачає.

Вільний приватний бізнес та авторитарна держава несумісні. Останній потрібна концентрація влади і ресурсів, домінування апарату над економікою, вічний адміністративний тиск на бізнес. Мета підприємців — накопичення майна і необмежена у строках економічна елітарність.

Дмитро Фірташ. Фото i.ua

Цій меті відповідає політична влада, обмежена у своїй силі над економікою, відносно короткотермінова і ротаційна, виборна широкими масами, а отже — недостатньо зріла, не завжди насичена кваліфікованими представниками, але неспроможна затиснути лещатами економіку. Називається вона демократією.

Відчуття ж влади, яке переповнює бюрократів, здатне позбавити їх здорового глузду і повірити у своє всесилля. Вони йтимуть до своєї ілюзорної мети, тож конфлікту між авторитарною владою та бізнес-елітою не уникнути.

Олігархи можуть бути останніми з бізнесменів, яких обдере чиновницьке іго. Перед загрозою падіння демократії і перемоги авторитаризму товстосуми мусять замислитися. Вони спокійно спостерігали, як чиновники вбивали дрібне підприємництво і його місце займали великі компанії.

Вони також дивилися крізь пальці на рейдерські захоплення великих господарських об’єктів людьми у білих комірцях і погонах. Коли ж почнуть позбавляти власності самих олігархів, не буде кому сказати і слово на їх захист.

Отже, актуальне питання, чи продовжиться рух по хибній стежці авторитаризму, самозбагачення донецького політичного клану та руйнування державних і соціальних інститутів, має негативну відповідь лише при зміні сьогоднішньої владної верхівки і перебудові урядової машини за принципово іншим проектом.

Багато що залежить від наступних президентських виборів, від того, яку позицію займуть власники олігархічного капіталу та найкрупніші підприємці країни. При продовженні деградації держави нічого доброго чекати не варто.

Врешті-решт цей вульгарний чиновницький безлад, який називають реформами президента, закінчиться повним крахом. Усі багатства тоталітарної машини і окремих столоначальників підуть на дно, нікому не приносячи користі.

Де зараз мільярди Каддафі, Хусейна чи філіппінського диктатора Маркоса, який прославився золотими унітазами у своїх вбиральнях, не кажучи про статки Брежнєва, Чаушеску чи Мао дзе Дуна? Наслідок один: дезорганізована та обезкровлена економіка, яка ще довго триматиме у злиднях народ.

Яка квінтесенція сказаного?

1. Треба констатувати початок інституційного розвалу державної влади, яка за три роки дезорганізувала економіку, пригнітила соціальні і політичні права громадян, дискредитувала судочинство, паралізувала соціальний розвиток нації.

Головною причиною став перехід до авторитарної корупційної моделі державного управління, орієнтованої на незаконне збагачення бюрократично-бізнесової еліти Партії регіонів та її сателітів. При цьому стався фінансово-економічний переворот.

Фото dem-alliance.org

Він полягав у централізації ринкових фондів економіки та командному державному фінансуванні олігархічного бізнесу з майже повним знищенням вільного підприємництва. Це призвело до розвалу системи управління, зупинки розвитку економіки, виснаження фінансових ресурсів і продовження депопуляції нації.

2. Розпочався процес перерозподілу економічних активів на користь корупційного чиновництва з правоохоронцями і паралельного обмеження доступу більшої частини олігархів часів Леоніда Кучми і Віктора Ющенка до майна, яке приватизується, та до державних грошових потоків.

Влада намагається створити фінансово-матеріальну основу авторитарного режиму, посилити політичні позиції бюрократичного класу на чолі з головною посадовою особою держави та створити в країні клас політичної олігархії.

Такі наміри влади породжують невдоволення у стані фінансової олігархії, частина якої відчужена від здобування урядової ренти і опинилася під загрозою втрати своїх майнових активів. Тому на виборах слід очікувати протистояння між владою і частиною мільярдерів. Від цього значною мірою залежить доля країни.

3. Розлад та конфлікти в олігархічному таборі об’єктивні. По-іншому не могло бути: у бідній економіці прибутків все менше, апетити ж тих, хто вже відчув солодкий смак багатства і владного панування, — все більші.

Проте не треба тішити себе ілюзіями, що фінансові магнати, аби помститися один одному, побудують для народу демократію, свободу і соціальну державу. Адже саме вони сприяли появі в Україні авторитарної влади, яка тепер їм «віддячує». Вони можуть стати тимчасовими супутниками демократичного руху.

Справжнє утвердження демократичної держави та її атрибутів буде справою інших сил — вільного підприємництва, громадських організацій, незалежної преси.

4. Метою правлячого режиму, поруч з ідеєю максимального приватного збагачення, є ліквідація всенародного виборного порядку формування влади, перехід до її визначення згори, монополізація влади однією політичною групою, утиски народного невдоволення поліцейськими методами.

Здійснення цих намірів відкине Україну на багато років назад і не принесе користі навіть тим, хто нині править бал. Фінансово-економічні кризи та соціально-політичні невдоволення не зупинити.

Багатство корумпованих чиновників розпадеться, як тлін. У суспільстві обов’язково сформуються ефективні структури, які дадуть раду відродженню нації та держави.

Фото ostro.org

Володимир Лановий, доктор економічних наук, президент Центру ринкових реформ

Джерело: epravda.com.ua

Нашли ошибку в тексте? Выделите ее и нажмите Ctrl + Enter

Previous Post

Next Post